Будь то будинок, зірка або пустеля — найпрекрасніше в них те, чого не побачиш очима.
Істина – не те, що доказово, істина – це простота.
Світильники треба берегти: порив вітру може погасити…
Зорко одне лише серце. Самого головного очима не побачиш.
Це дуже сумно — коли забувають друзів. Не у всякого був один.
Можна задурити німців пихою від того, що вони – німці і співвітчизники Бетховена. Так можна закрутити голову і останньому сажотрус. І це куди простіше, ніж в трубочисте пробудити Бетховена.
І коли ти утешишься (зрештою, завжди утешаешься), ти будеш радий, що знав мене колись. Ти завжди будеш мені другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Інший раз ти ось так розгорнеш вікно, і тобі буде приємно… І твої друзі стануть дивуватись, що ти смієшся, дивлячись на небо. А ти їм скажеш: “так, Так, я завжди сміюся, дивлячись на зірки!” І вони подумають, що ти зійшов з розуму. Ось яку злий жарт я з тобою зіграю…
Вода буває потрібна і серцю…
Всі дороги ведуть до людей.
Саджаючи дуб, смішно мріяти, що скоро знайдеш притулок у його тіні.
Коли даєш себе приручити, потім трапляється і плакати.
Всі наші багатства – прах і попіл, вони безсилі доставити нам те, заради чого варто жити.
Дорослі дуже люблять цифри. Коли розповідаєш їм, що в тебе з’явився новий друг, вони ніколи не запитають про самому головному. Ніколи вони не скажуть: А який у нього голос? В які ігри він любить грати? Ловить він метеликів? Вони запитують: Скільки йому років? Скільки у нього братів? Скільки він важить? Скільки заробляє його батько? І після цього уявляють, що дізналися людини.
Коли я запитував про що-небудь, він наче й не чув. Лише потроху, з випадкових, мимохідь загублених слів мені все відкрилося.
