Навіть в автобусі я сідаю спиною до ходу руху.. Бо звикла дивитись у минуле.
Сльози…біль… все позаду, ти давай іди вперед…
все почалося як завжди і закінчилося як завжди…велика і світла любов відміняється по технічним причинам…
Я постійно думаю лише про тебе, Снишся ти мені навіть ночами! Для тебе завжди знайдеться місце в голові. І не приховати цю біль мені сльозами!
Я на краю стою. Я нічого не значу. Остання сльоза. Я більше не заплачу. Останній погляд. Дивлюся, але нічого не бачу. Я пам’ятаю лише одне, як шепочеш “ненавиджу”
Якщо від когось почуєте фразу «любові немає», не вірте. Знайте, у цієї людини вона була, і дуже сильна. Просто потім хтось зробив їм дуже боляче.
Не один чоловік не стане більш чужою, ніж той якого ти в минулому любив
Не робіть людини сенсом життя. Коли-небудь він піде..
З тих, кому вдалося втекти від себе, більшість зловили санітари
Ми надто збільшили дозу. Згадали все, що хотіли забути. Або на рейки лягли надто пізно.. Бог втомився нас любити
Ми звикаємо посміхатися тим, кому не хочеться посміхатися, і виглядати чудово в той момент, коли хочеться кричати від болю.
З вигляду ніби все класно: посмішка до вух, суцільний позитив…бла-бла-бла… а всередині просто капець, яка біль…
За цей рік я зрозуміла дві істини: 1.любов є 2.але не у нас
Пробач. Я хочу, але не можу сказати тобі “так”… Не тому що не люблю. Не тому що не доріг. Просто страх втратити тебе пригнічує бажання мати… Так буває.
Коли Купідон пронизує нас своїми стрілами, ми не відчуваємо болю. Боляче стає лише тоді, коли він вириває їх назад.
Театр? Навіщо? Мене він і так оточує. Маскарад людської брехні, байдужості… Гра почуттями і долями. Пафос… Лицемірство… Спектакль…
