Якщо ти не працюєш, ти не спиш. Дні і ночі, ти завжди напівсонний і полубодрстующий, знемагаєш від нудьги.
Те, ким ти є в той чи інший момент, — всього лише фрагмент історії
Ми можемо вимкнути музику і телевізор, коли захочемо.
Театр в думках. Бордель в підсвідомості.
Смерть — це чарівне диво.
Лише втративши все до кінця, ми знаходимо свободу.
Смерті насправді не існує, — каже Тайлер. — Ми увійдемо в легенду. Ми залишимося назавжди молодими.
Дівчина дзвонить і питає: “А помирати дуже боляче?” Ну, дорога моя, кажу я їй, так, але продовжувати жити ще болючіше.
На тій стороні, коли ми вмираємо, зірок не буває.
постарайся хоча б зобразити посмішку. хоча б зроби вигляд, що люди тобі не противні.
У колишні часи моряки в довгому плаванні залишали на кожному пустельному острові по парі свиней. Або по парі кіз. А коли приходили до цього острова в наступний раз, там вже був запас “живого” м’яса. Це були незаселені острови, царства незайманої, дикої природи. Там мешкали птахи, яких не було більше ніде на Землі. Там не було хижих звірів. Там не било отруйних рослин та рослин з колючками і шипами. Це був справжній рай на Землі. Коли моряки приходили до такого острова в наступний раз, там їх чекали стада свиней та кіз. Устриця розповідає нам про це. Моряки називали такі стада “посіяним м’ясом”.
Треба майже померти, щоб тебе полюбили. Ніби треба зависнути на самому краю — щоб врятуватися.
Ніхто не хоче визнати, що ми підсіли на музику, як на наркотик. Так не буває. Ніхто не підсаджується на музику, на телевізор і радіо. Просто нам потрібно більше: більше каналів, ширше екран, голосніше звук. Ми не можемо без музики і телевізора, але немає – ніхто на них не підсів.
Від занадто гучного компліменту буває хворобливіше, ніж від ляпаса.
