Я переконаний, хоч це, можливо, і забобон: по тому, як людина вибирає собі диван, можна судити про його характер. Дивани – окремий світ зі своїми непорушними законами. Але розуміє це лише той, хто виріс на хорошому дивані. Приблизно так само, як виростають на хорошій музиці або хорошій літературі. Хороший диван дає життя іншому хорошому дивану, а поганий диван не породжує нічого, крім чергового поганого дивана. На жаль, це так.
Краще вже ходити з порожньою головою, ніж борсатися в каші з недодуманных думок.
В цьому світі не виходить залишитися зовсім одному. Тут завжди щось пов’язує людину з іншими.
Ви дозволите? Людина так влаштована: якщо в нього вистрілити – поллється кров.
По цю сторону життя, ту – смерть. Я на цій стороні, на тій мене немає.
Не моя рука була їй потрібна, а когось іншого. Не моє тепло їй було потрібно, а когось іншого. Я не міг звільнитися від незрозумілої досади на те, що я – це я.
Звичайний опівдні в інституті. Однак, споглядаючи цей пейзаж, я ось про що подумав. Люди виглядають щасливими, кожен по-своєму. Я не знаю, чи щасливі вони насправді чи просто виглядають такими. У будь-якому випадку, посеред славного півдня наприкінці вересня люди виглядали щасливими, і мені було сумно, як ніколи. Здавалося, я один не вписуюся в цей пейзаж.
Смерть реально міститься всередині того, що іменується «я», і цей факт, як не працюй, не можна проігнорувати.
Найкраще – це запастися терпінням і чекати. Не втрачати надії і розплутувати заплутані нитки одну за одною. Як би безнадійна не була ситуація, кінець у нитки завжди десь є. Нічого не залишається, як чекати, подібно до того, як, потрапивши в темряву, чекаєш, поки очі звикнуть до неї.
Мабуть, серце ховається в твердій шкаралупі, і розколоти її дано небагатьом. Може, тому в мене толком не виходить любити.
