А ось ти сказав — «так, зраджувала» і це виявилося правдою. Тебе відпустили, живи, тільки як з цим жити? Ти знаєш, вона знає що ти знаєш, все фашисти знають, що їх вже не покличеш — ніяково, а хлопці були корисні… А якщо і трималося на те, що ти «не знаєш», а вона зараз піде, а ти її любиш…ай..
— Ну так що будемо дарувати?
— Можна недороге і ефектне що-небудь…
— 500 доларів — недорого і дуже ефектно.
Розлучилися. Пишеш їй останню смс «Я більше не буду тобі писати, ти стала мені чужою, прощай». Вона не відповідає. Тоді друге останнє смс «Могла б і відповісти, нас, між іншим, щось зв’язувало» — мовчить. Третє — «Поспішаю поділитися радістю, я перестав про тебе думати. Взагалі. Так що не дзвони». Вона не дзвонить. Тоді заборонений прийом: «Знаєш, у Москві є ще гарні жінки, крім тебе». І все одно нічого. І так ще сто останніх смс. Невже не можна бути нормальною і раз відповісти?! І все. Перестав писати, відмучився і тут від неї через рік приходить смс: «Сніг пішов. З першим днем зими!»
А от взяти питання «Навіщо?». Коли я кажу їй: «Поїхали до мене», а вона мені: «Навіщо?», от поясни, що я повинен відповідати? Адже у мене вдома не боулінг, не кінотеатр. Якщо скажу: «Займемося раз-два любов’ю, мені точно буде добре, тобі — може бути, а далі ти можеш залишитися, але краще, щоб поїхала». Вона ж точно не поїде, хоча чудово розуміє, що ми їдемо саме за цим. І я кажу: «Поїхали до мене, у мене прекрасна колекція лютневої музики XVI століття».
— Може тому що ти мудак?
— Так? Я якось не подумав. Хороша версія. Багато що пояснює.
Шановна Жанна Фріске, тримайте себе в руках, я одружений. І кип’ятильник свій заберіть.
– І ти відмовив Жанні Фріске?
– Так.
– Ну ти і мудак…
Що я повинен сказати? Поїхали до мене, один або два рази займемося любов’ю, мені точно буде добре, тобі – може бути, а далі ти, звичайно, можеш залишитися, але краще, щоб ти поїхала.
