Ти одна в моєму серці лише радість несла,
Горем серце моє твоя смерть обпекла.
Лише з тобою міг терпіти всі біди світу,
Без тебе мені світ і мирські справи?
Шлях любові ти обрав – треба твердо йти,
Блиском очей затопити все на цьому шляху.
А досягнувши терпінням високої мети,
Так зітхнути, щоб зітханням світи потрясти!
Про, якщо б, захопивши з собою віршів диван
Та в глечику вина і сунувши хліб в кишеню,
Мені провести з тобою деньок серед руїн, –
Мені б міг позаздрити будь-султан.
Не здригнуться гілки… ніч… я самотній…
У темряві роняє троянда пелюстка.
Так – ти пішла! І гірких сп’яніннями
Летючий маячня розвіяний і далекий.
Дай торкнутися, кохана, пасм густих,
Ця дійсність мені миліше сновидінь будь-яких…
Твої кучері порівняю тільки з серцем закоханим,
Так ніжно і так трепетно локони їх!
Раскаянья обітниці забули ми тепер
І наглухо закрили для доброї слави двері.
Ми поза себе; за це ти нас не засуджуй:
Вином любові ми п’яні, не лоз вином, повір!
Рай тут знайшов, за чашею вина, я
Серед троянд, біля милої згораючи від любові.
Що слухати чутки про пекло і рай!
Хто бачив пекло? Повернувся хто з раю?
Цієї чаші розум воздає хвалу,
З неї закоханий цілується ніч безперервно.
А божевільний гончар настільки витончену чашу
Створює і про землю без жалю б’є!
Хайям! Про що горюешь? Весел будь!
З подругою ти пируешь – весел будь!
Всіх чекає небуття. Ти міг зникнути,
Ще ти існуєш – весел будь!
Пристрастю поранений, сльози невтомно ллю,
Зцілити моє бідне серце благаю,
Бо замість любовного напою небо
Кров’ю серця наповнила чашу мою.
З тієї, чий стан – кипарис, а уста – ніби лал,
В сад любові вдалися і наповни келих,
Поки рок неминучий, вовк ненаситний,
Цю плоть, як сорочку, з тебе не зірвав!
Краще пити та веселих красунь пестити,
Ніж у постах і молитвах рятунку шукати.
Якщо місце в пеклі для закоханих і п’яниць,
То кого ж накажете в рай допускати?
