Народ звільнений, але чи щасливий народ?..
Блаженний базікає поет,
І жалюгідний громадянин безгласный!
Живучи згідно з строгою мораллю,
Я нікому не зробив у житті зла.
Дружина моя, закривши обличчя вуаллю,
Під вечір до коханця пішла;
Я в хату до нього з поліцією прокрався
І викрив… Він викликав: я не бився!
Вона злягла в ліжко і померла,
Понівечена соромом і сумом…
Живучи згідно з строгою мораллю,
Я нікому не зробив у житті зла.
Давно — знехтуваний тобою,
Я йшов по цих берегах
І, сповнений думою роковою,
Миттєво кинувся до хвиль.
Вони привітно яснели.
На край обриву я ступив –
Раптом хвилі грізно потемніли,
І страх мене зупинив!
Пізньої любові і щастя повні,
Ходили часто ми сюди.
І ти благословляла хвилі,
Мене зреклися тоді.
Тепер — один, забутий тобою,
Через багато фатальних років,
Блукаю з убитою душею
Що ти, серце моє расходилося?..
Постыдись! Вже про нас не вперше
Сніжним комом пройшла — прокатилася
Наклеп по Русі по рідній.
Не сумуй! нехай зростає, додається,
Не сумуй! як помремо,
Хто-небудь і про нас проговориться
Добрим слівцем.
Пробач! Не пам’ятай днів паденья,
Туги, зневіри, озлобленья, –
Не пам’ятай бур, не пам’ятай сліз,
Не пам’ятай ревнощів загроз!
Але дні, коли любові світило
Над нами ласкаво сходило
І бадьоро ми здійснювали шлях –
Благослови і не забудь.
Те серце не навчиться любити,
Яке втомилося ненавидіти.
Правилом йди наполегливо:
щоб словам було тісно,
думкам – просторо.
Слухаючи жахам війни,
При кожній новій жертві бою
Мені шкода не одного, не дружини,
Мені жаль не самого героя…
На жаль! утішиться дружина,
І одного кращий друг забуде;
Але де-то є душа одна –
Вона до гробу пам’ятати буде!
Серед лицемірних наших справ
І всякої вульгарності й прози
Одні я у світі підглянув
Святі, щирі сльози –
То сльози бідних матерів!
Їм не забути своїх дітей,
Цитати сильних людей
